Покора ― основа основ. У цьому ще раз переконуєшся, роздумуючи над притчею про фарисея і митаря. Усе Писання говорить нам про те, що гордість ― це зло, а покора ― добро. Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать (Як 4,6).
Без покори неможливо подобатися Богові й усе, що маємо доброго у собі походить від Бога. Коли людина визнає, що вона справедлива, однак, засуджуючи при цьому інших, чеснота її ― фальшива. Митар усвідомлює свою грішність у покорі, натомість фарисей не бачить свого засліплення через гординю.
Ця притча говорить нам про одну важливу істину: що всі ми грішні і потребуємо покаяння. Але щоби вступити на цю дорогу, треба покоритися. Святі це добре розуміли. Що таке покора насправді? Покора ― це правда (Св. Тереса). Ступати дорогою за Богом може лишень покірний. Стати у правді ― означає бути правдивим:
«Що я можу зробити, ― я є тільки бідним грішником» (Св. Отець Піо).
«Вважайте, брати, я не святий, я грішник, я сьогодні можу впасти тяжко» (Святий Франциск з Асизі).
А св. Филип Нері щоранку првторяв: «Господи тримай мене сьогодні ― бо я можу легко впасти».
Така свідомість своєї немочі утримувала їх у покорі. І навіть якщо ставалася якась помилка ― то вона не дозволяла їм впасти в гордість: «Господи ― це плоди з мого саду», ― казала св. Катерина, кажімо і ми так і ходімо у правді, тобто покорі.
